28 липня Україна відзначає День Української Державності, встановлений Указом Президента України від 24 серпня 2021 року № 423 з метою утвердження понад тисячолітніх традицій українського державотворення. Історія українського державотворення сягає своїми витоками Руської середньовічної держави, центром якої був Київ. Прийняття князем Київським Володимиром у 988 році християнства стало для України цивілізаційним вибором. Християнство сприяло піднесенню культури, освіти, дало поштовх розвитку кириличної писемності. Саме у день вшанування пам’яті видатного державотворця Київського князя Володимира Великого та у День Хрещення Київської Русі-України встановлено День Української Державності.
Наразі цей день вшановуємо 28 липня, але уже наступного року з огляду на перехід Православної Церкви України і Української Греко-Католицької церкви на новий стиль календаря, свято перенесено на 15 липня. Відповідний законопроект внесений Президентом України, Верховна Рада підтримала 14 липня 2023 року.
В основі концепції державних заходів до цієї дати – тяглість і спадкоємність державотворчих традицій України від Русі до сьогодення.
День Української Державності в Україні нагадує нам про тисячолітню історію державотворення нашої країни.
Ознаками успішної державності є втілене право нації на незалежність, ефективний державний апарат і дієздатне військо, система юридичних норм, міжнародне визнання держави та її правова ідентифікація в світі.
Історія українського державотворення сягає своїми витоками Руської середньовічної держави, центром якої був Київ. Саме Русь заклала фундамент державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України. Тризуб є нашим давнім символом. Сьогодні наше суспільство об’єднує той же знак, що об’єднував і Русь. Ми є спадкоємцями Русі, Тризуба Володимира Великого. Князь Володимир Великий – уособлення розбудови Русі. Прийняття у 988 році християнства стало для України цивілізаційним вибором.
Традиції Русі у розбудові загальноєвропейського культурно-релігійного простору продовжили, зокрема, Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна.
День Української Державності нероздільно пов’язаний із розвитком війська та військовими традиціями. Захисники нашої державності є нащадками воїнів русичів, козаків, січових стрільців, вояків УПА. Сучасні Збройні Сили України, стримуючи агресора – Російську Федерацію, захищаючи суверенітет і незалежність Української держави, доводять, що українці – народ-військо.
Першу в ХХ столітті незалежність Україна проголосила 22 січня 1918 року. Актом 24 серпня 1991 року відновила її.
Етапи державотворення
У ІХ столітті на просторах східної Європи довкола Києва почалася консолідація перед- і ранньодержавних слов’янських племінних об’єднань – утворилася середньовічна держава – Русь. Русь підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу від Візантійської імперії до Французького королівства. У період Русі почала формуватися українська мова.
Продовжила традиції української державності Галицько-Волинська держава.
Тоді вдалося не лише зберегти, а й посилити європейський вектор розвитку, стати частиною спільних зусиль у боротьбі із монгольським нашестям. Виявом цього стало коронування 1253 року Данила Галицького у Дорогочині (сучасна Польща) короною, присланою Папою Римським Інокентієм ІV
У середині XIV століття українські землі увійшли до складу Польського королівства і Великого Князівства Литовського. Економічно і культурно руські землі були значно розвиненіші за литовські. Основним джерелом права була “Руська правда”, пізніше – “Литовські статути”, укладені на її основі. Українські землі в складі Великого Князівства Литовського користувалися широкою автономією.
У XVI столітті українці витворили новий соціально-політичний феномен – запорозьке козацтво. У Запорозькій Січі формувалися підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства та джерела права
Гетьманщина мала органи влади, територію, державну організацію, військо, фінансову, податкову та нормативно-правову системи Вершиною політико-правової думки Гетьманщини стало укладання Пилипом Орликом 1710 року Конституції як договору гетьмана Війська Запорозького зі старшиною та козацтвом.
У ХІХ столітті сформувалося поняття української нації з її етнічними кордонами, мовою та культурою. Покоління Руської трійці, Кирило-Мефодіївського товариства, громадівців і Братства тарасівців заклали підвалини для майбутньої української державності.
У ході Української революції 1917–1921 років вперше у ХХ сторіччі створили незалежну національну державу.
22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради відбулося проголошення незалежності та суверенності Української Народної Республіки. За часів Української Народної Республіки у 1918 році затверджено герб, основним елементом якого був тризуб – герб Володимира Великого (без хреста). Тоді ж пісню Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна” на музику Михайла Вербицького затверджено гімном. Державним прапором став синьо-жовтий стяг.
Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського – друге державне утворення часів Української революції, форма якого – гетьманат – походить із козацької епохи. Гетьман усіляко намагався відродити давні козацькі традиції. Було налагоджено дієздатну адміністративну систему управління, розбудовувалася освіта, наука, державний апарат. Уперше тризуб став атрибутом військової форми. Директорія ухвалила низку законів, спрямованих на розбудову країни: про державну мову, Українську автокефальну православну церкву. Встановлено грошову одиницю – гривню.
Помітний слід в історії державотворення залишила Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка мала дієву систему органів влади, боєздатне військо – Українську галицьку армію (УГА). 22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Подія на законодавчому, територіальному, ментальному рівнях об’єднала Україну та стала підставою для відліку історії соборної України. Попри те, що УНР і ЗУНР зазнали поразки від зовнішні
Від жовтня 1938 року розпочався процес українського державотворення на Закарпатті, що на той момент входило до складу Чехословаччини. Підсумком цих зусиль стало проголошення 15 березня 1939 року незалежності Карпатської України – республіки на чолі з президентом. Державні атрибути вона перейняла від УНР. В умовах Другої світової війни 30 червня 1941 року у Львові було прийнято Акт відновлення української держави, створено уряд. Акт спирався на традиції УНР і ЗУНР. Слідом за Львовом проголошення Акта відбулося у багатьох містах західної та центральної України.
У липні 1944 року підпільна конференція під захистом відділів УПА створила Українську головну визвольну раду (УГВР) – політичне представництво – зародок державної влади незалежної країни.
За час існування комуністичної тоталітарної системи ні Голодомор 1932– 1933 років, ні масові голодомори, ні репресії, ні Великий терор, економічні та політичні експерименти не змогли викорінити державницькі устремління українців.
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Вона проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який став точкою відліку сучасної державності. Насправді ж, відбулося відновлення державного суверенітету, за який українці боролися протягом багатьох століть
28 червня 1996 року відбулася ще одна знаменна подія – прийняття Конституції. Основний закон остаточно проголосив Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнав людину найвищою соціальною цінністю і утвердив народовладдя.
Спадкоємці Володимирового Тризубу
Державний герб – це символ, що презентує країну як суверенну незалежну державу. Він зображується на офіційних документах, печатках, грошових і знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ. Руській державі тризуб був династичним знаком великого Київського князя Володимира та його нащадків, династії Володимировичів. Його численні зображення віднайдені на тогочасних монетах (срібляниках і златниках), печатках, посуді, надгробках, цеглі, актових печатках, перснях-печатках, злитках-гривнах, зброї, спорядженні, товарних пломбах.
Цей символ власності та влади переходив із покоління в покоління. Особливо багато артефактів – за період князювання Володимира Святославовича (на київському престолі приблизно від 980 року). Тому тризуб і вважається знаком князя Володимира Великого. Протягом багатьох століть на землях Русі було поширене зображення тризуба. Від XІV століття в ужиток увійшли територіальні знаки, наприклад у Києві – з архистратигом Михаїлом, Володимирі-Волинському – зі святим Георгієм, Луцьку – святим Миколаєм, Львові – левом.
6 січня 1918 року тризуб із хрестом над середнім “зубом” у 8-кутній рамці з’явився на перших грошах, випущених Українською Народною Республікою.
25 лютого в Коростені на засіданні Малої Ради було офіційно затверджено тризуб гербом Української Народної Республіки. Ухвалений закон не містив малюнків, а мав лише опис.
За часів Української Держави тризуб залишився в геральдичному вжитку. В офіційних описах кредитових білетів цей знак іменувався українським гербом. За часів Директорії гербом відновленої Української Народної Республіки служив тризуб без вінка. 21 січня 1919 року комісія у справах вироблення проекту герба УНР дійшла висновку, що соборна Україна має поєднати емблеми УНР і Західноукраїнської Народної Республіки, а також знак князя Володимира. Із 22 січня 1919 тризуб включили до крайового герба Західної області Української Народної Республіки. У міжвоєнний період тризуб став символом боротьби українців за свободу.
Після відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року тризуб як малий державний герб затверджений 19 лютого 1992-го Постановою Верховної Ради України (разом із доданими зображеннями). Конституція України 28 червня 1996 року закріпила цей символ нашої держави.
25 травня 2023 року відбулася XII Всеукраїнська конференція «Київ і кияни у соціокультурному просторі України: місто під час війни». Маючи власну історію та традиції (проводиться з 2012 року, кожен раз присвячується одній з концептуальних проблем історичної урбаністики), на цей раз конференція актуалізувала трагічно-героїчну ситуацію в Україні в історичному та сучасному аспектах у доповідях пленарного засідання і дискусійних панелей («Місто і війна: історичні аспекти» та «Міста України у вирі російсько-української війни: люди, події, наративи»).
Співорганізаторами конференції, що курується Міністерством освіти і науки України, цього року виступили дві поважні інституції НАН України– Інститут історії України та Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського, а також Науково-дослідний інститут історичної урбаністики. У заході взяли участь дослідники з різних регіонів України – науково-педагогічні працівники, студенти і аспіранти, окрім Університету Грінченка, – Маріупольського державного університету, Бердянського державного педагогічного університету, Українського державного університету імені Михайла Драгоманова, Запорізького національного університету, Ужгородського національного університету, Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, науковці Інституту історії НАН України, Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам’яток історії, культури та заповідних територій. Хоча конференція має статус всеукраїнської, до неї долучилися вчені з Чеської, Латвійської, Естонської республік. З 49-ти доповідачів конференції – 16 докторів, професорів.
Виступи пленарної та дискусійних панелей висвітлили проблему «місто під час війни» у низці концептуальних питань: місто і війна в історичних студіях; комунікативні практики міста в умовах війни; людські долі та стратегії виживання під час війни; урбаністичні комеморативні практики тощо.
19 травня 2023 року на кафедрі філософії та релігієзнавства Київського університету імені Бориса Грінченка відбулася VI Всеукраїнська наукова конференція «Київські філософські студії».
В роботі конференції взяли участь 140 дослідників, у т.ч. 22 доктори наук, професори, 23 кандидати наук, доценти і викладачі без наукового ступеня, 12 аспірантів, 73 студента. Окрім організаторів конференції – Київського університету імені Бориса Грінченка та Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України – учасниками філософського форуму були представники Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного технічного університету «Київський політехнічний університет імені Ігоря Сікорського», Українського державного університету імені Михайла Драгоманова, Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, Національного університету біоресурсів і природокористування України, Київського національного університету технологій та дизайну, Національної академії статистики, обліку та аудиту, Київського національного університету будівництва і архітектури, Запорізького національного університету, Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Волинського національного університету імені Лесі Українки, Хмельницького національного університету, Сумського державного університету, Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова, Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова, Східноукраїнського університету імені Володимира Даля, Харківського автомобільно-дорожнього фахового коледжу, Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, Національного історико-культурного заповідника «Києво-Печерська Лавра».
З привітанням до учасників конференції звернулись завідувач кафедри філософії та релігієзнавства Київського університету імені Бориса Грінченка д. філос. н., проф. Іван Богданович Остащук і завідувачка відділу історії релігії та практичного релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, д. філос. н., проф. Л.О. Филипович. Вітальне слово від Людмили Олександрівни природньо перетворилось у теоретичну доповідь, адже в ньому були розкриті методологічні виклики релігієзнавству під час війни. При цьому поряд з теоретичними викликами, які потребують переусвідомлення, як от методологічні принципи об’єктивності та контекстуальності, перед українською наукою релігієзнавчою постали й практичні виклики.
Серед останніх – відверто антиукраїнська діяльність УПЦ (МП), зокрема, проблема «повернення України» до Києво-Печерської Лаври. Тому не дивно, що на пленарному засіданні обговорювались гострі питання духовної сфери в умовах російської агресії. З доповіддю «Про необхідність суспільного діалогу навколо ситуації в Києво-Печерській Лаврі» виступив в.о. Генерального директора Національного історико-культурного заповідника «Києво-Печерська Лавра», к. і. н. Максим Анатолійович Остапенко. Він не лише вказав на точки дотику Лаври та української історії, але й запросив Університет до співробітництва в науково-дослідній сфері, а викладачів та студентів – відвідати заповідник з екскурсією.
Тему Лаври продовжила д. філос. н., проф. Ломачинська Ірина Миколаївна, авторка ґрунтовної монографії «Монастирі України». Вона запропонувала розглядати Києво-Печерську Лавру як міфологізоване місце пам’яті.
«Трансформації православ’я в Україні в умовах війни» аналізувала д. філос. н., проф. Гаврилюк Тетяна Вікторівна, завідувачка кафедри філософії, права та соціально-гуманітарних дисциплін Національної академії статистики, обліку та аудиту.
Темою доповіді д. філос. н. Павла Юрійовича Павленка, провідного наукового співробітника відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України був «Протестантизм в Україні в умовах російсько-української війни».
Завершувала цю сесію пленарного засідання конференції доповідь к. філос. н., доцента, старшого наукового співробітника відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України Олега Васильовича Бучми «Релігія, права людини, національна безпека у вимірі війни Росії проти України». Обговорення релігієзнавчих проблем органічно перейшло у секційний формат.
Традиційна англомовна сесія пленарного засідання «Київських філософських студій», яка цього року об’єднала науковців зі Сполучених Штатів Америки, Польщі, Румунії, Литви, також не обійшла теми російської агресії. Так, президентка Литовської соціологічної асоціації д-р Діана Янушаускайнте, головна наукова співробітниця відділу соціальних змін Дослідницького інституту соціології Литовського Центру соціальних наук презентувала доповідь на тему «Війна Росії проти України та її наслідки для безпеки в Литві та за її межами».
Про культурні війни розмірковував д. філос. н., професор Інституту філософії Університету Адама Міцкевича в Познані Даріуш Добжанський.
З ґрунтовною філософською проблемою «Етика миру та її легітимація» виступила професорка Єпін Ху з Ради дослідження цінностей і філософії (CUA) Маклінівського центру вивчення культури та цінностей (MCSCV, Вашингтон, округ Колумбія).
Даніель Флорін Пожоні, доктор теологічного факультету Бухарестського університету оцінював роль Салопійського Престолу в міжнародному праві. Усі доповіді викликали інтерес та активно обговорювались учасниками пленарного засідання.
Шість секцій конференції увібрали в собі основну частину доповідачів: філософів, істориків, політологів, психологів, педагогів, юристів, філологів, мистецтвознавців тощо. Особливу увагу привернули до себе доповіді д. філос. н., проф. М.А. Лепського (Запорізький національний університет) «Переосмислення людиновимірності міста в умовах та після війни», к. філол. н., доц. Т.М. Вінтонів (Факультет української філології, культури і мистецтва КУБГ) «Семантична аура етноергонімів міста Києва (на прикладах закладів харчування)», д. філос. н., проф. Р.О. Додонова (КУБГ) «Оборона Києва 2022 року через призму мемології», д. філос. н., доц. М.В. Колінько «П’ятнадцятихвилинне місто»: поліцентрична структура сучасного мегаполісу», студентки спеціальності «Філософія» КУБГ Андріани Мисишин «Феномен мого міста» (секція 1. «Метафізика міста. Києвознавство»); к. філос. н., доц. Т.Р. Беднарчика (Вінницький національний медичний університет імені М.І. Пирогова) «Боротьба за духовне лідерство як реінкарнація монархій», студентки спеціальності «Філософія» Юлії Гришиної КУБГ «Філософські засади дослідження консцієнтальної війни», молодшого наукового співробітника бібліотеки КУБГ Г.В. Тимофєєвої «Наратив як форма репрезентації дійсності», магістранта спеціальності «Філософія» КУБГ Андрія Радченка «На порозі інженерно-технічної революції» (секція 3. Аналітика соціальних та політичних процесів») та багатьох інших. В збірці матеріалів конференції оприлюднено понад сто тез доповідей і виступів.
Актуальність філософських та релігієзнавчих питань, що обговорювались на конференції, їх практична затребуваність і, як наслідок, підвищений інтерес учасників читань, свідчить про те, що Університет і в умовах війни продовжує виконувати одну з основних своїх функцій – функцію рефлексії суспільно-політичних процесів і духовного життя нації.
16 - 19 травня 2023 р. відбулися засідання: кафедри історії України, кафедри всесвітньої історії, кафедри філософії та релігієзнавства, кафедри політології та соціології Факультету суспільно-гуманітарних наук на яких в були обговорені та рекомендовані кандидатури претендентів на вакантні посади науково-педагогічних (наукових, педагогічних) працівників.
20 квітня 2023 р. відбулася ХІ Всеукраїнська науково-практична конференція для молодих вчених «Українська минувшина: війни за ідентичність і незалежність» в онлайн форматі, яку в одинадцятий раз організувала та провела кафедра історії України Факультету суспільно-гуманітарних наук Київського університету імені Бориса Грінченка.
На конференцію було подано 51 доповідь від представників семи вищих навчальних закладів України: Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди, Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, Маріупольського державного університету, Ужгородського державного університету, Київського університету імені Бориса Грінченка, Навчально-наукового інституту менеджменту та психології Державного закладу вищої освіти «Університет менеджменту освіти» Національної академії педагогічних наук України.
Важливими і актуальними були виступи на пленарному засіданні дослідників Романа Подкура, Тетяни Шептицької, Руслана Куцика, Михайла Лашка, Ольги Мусіяченко. Учасники конференції виголошували доповіді та обговорювали питання на трьох секціях: «Війни за незалежність в історії України: політичний, військовий та особистісний вимір. Українська державність в історичній пам’яті, «Війни за ідентичність: соціокультурні процеси в імперську, радянську та пострадянську добу» та «Роль особистості у збереженні української ідентичності».
Щиро дякуємо всім, хто брав участь у роботі конференції та запрошуємо на ХІІ конференцію «Українська минувшина» у 2024 р.
Наша аспірантка Anastasia Trofymchenko Анастасія Трофимченко з початком повномаштабного вторгнення росії в Україну почала займатися волонтерством в Києві, а з середини квітня 2022 року тимчасово виїхала до Республіки Кіпр. Там вона продовжила свою активну громадську діяльність, за що отримала відзнаку від Посла України і Республіці Кіпр. Радіємо і гордимося успіхами нашої Насті і з нетерпінням чекаємо їх повернення до України.
