«Не буває маленьких і великих народів», під таким гаслом 25 вересня 2014 р. у рамках Балтійських студій, що розпочали свою роботу при кафедрі Всесвітньої історії Інституту суспільства Київського університету імені Бориса Грінченка, відбулися відкриті лекції професорів Латвійського університету: Ілгварса Бутуліса на тему «Сучасна внутрішня і зовнішня політика Латвії: світовий, європейський та український аспекти» та Ерікса Єкабсонса на тему «Латвія у Першій світовій війні та у війні за здобуття незалежності (1918–1920)».
Модераторами заходу виступили – Ігор Срібняк – д.і.н., проф., завідувач кафедри всесвітньої історії та Руслана Марценюк – к.і.н., керівник Балтійських студій. У заході взяли участь студенти 3-го курсу спеціалізації «Країнознавство» та студенти 4-го курсу спеціалізації «Історія».
Не маючи спільних кордонів, занурені у різні геополітичні простори, Латвія та Україна проте мають спільне історичне минуле. Це періоди колоніального входження до складу Російської імперії і значно пізніше – Радянського Союзу. З розпадом останнього у 1991 р. між уже незалежними державами були встановлені дружні дипломатичні стосунки і кожна з них, торуючи важкі шляхи пострадянського минулого, прямують у вибране ними майбуття. Сьогодні, Латвія – повноправний член ЄС та НАТО, Україна, ж не спромігшись визначитися з вибором, довгий час, зберігаючи багатовекторність у зовнішніх стосунках, врешті зробила вистражданий подіями кінця 2013 р. – початком 2014 р. «крок назустріч Європі». Латвія у цій ситуації надала Україні якнайширшу підтримку. А тому незважаючи на українську «великість» у чисельному переважанні населення більше ніж 46 млн чоловік, супроти маленької у цьому відношенні Латвійської Республіки всього 2,5 млн, нам є чого повчитися. І лекції професорів Латвійського університету стали яскравим тому прикладом.
Аби зберегти хронологічність доповідей першим виступив доктор історії, асоційований професор кафедри Латвійської та Центральноєвропейської нової та новітньої історії історико-філософського факультету Латвійського університету Ерікс Єкабсонс з темою «Латвія у Першій світовій війні та у війні за здобуття незалежності (1918–1920)». Для нас ця тема важлива не тільки досвідом Латвії, яка можливо за сприятливих обставин, а можливо маючи сильнішу волю у побудові власної державності таки виборола свої право бути незалежною республікою у той час коли десятки бездержавних народів шукали своє місце під сонцем. Ми боролися тоді одночасно, і Латвія однією з перших визнала незалежність молодої Української народної республіки, якій на жаль, так і не судилося розпростерти крила свободи. Також у ході Першої світової війни, у 1915 р. були створені перші батальйони бійців за незалежність Латвії – латиські стрільці. Прагнення латишів до незалежності підкріплювалося і активними діями латиських політичних емігрантських кіл. Розпад Російської імперії у 1917 році заклав початок демократичному політичному процесу. Знаковим став 1918 р. У січні приймається рішення про обов’язкове використання латиської мови у всіх офіційних закладах і того ж року набирає повномасштабних обертів боротьба уже не за автономію, а за повну незалежність Латвії. 17 листопада було створено Народну раду, яка наступного дня 18 листопада проголошує незалежну Латвійську республіку. Відтепер латишам є за що боротися. Врешті їхня важка боротьба увінчалася успіхом і Латвія, увесь міжвоєнний період здобувала досвід вільної і незалежної держави. Цей здобутий досвід латиші і використали, коли з розпадом СРСР чітко визначилися із власним європейським вибором.
Власне цього європейського вибору і стосувалася доповідь доктора історії, професора кафедри Латвійської та Центральноєвропейської нової та новітньої історії історико-філософського факультету Латвійського університету Ілгварса Бутуліса «Сучасна внутрішня і зовнішня політика Латвії: світовий, європейський та український аспекти».
З розпадом СРСР Латвія чітко визначила свій курс на побудову справді демократичної держави, де б панували європейські цінності. Не варто вважати, що це далося легко. Ні, латиші боролися, і вулиці їхніх міст, а найбільше Риги, пережили теж, що ми у своїй «революції гідності» з листопада 2013 р. по березень 2014 р. Ті ж барикади, ті ж хлопці у бронежилетах, ті ж «коктейлі Молотова» (щоправда вони так і не пішли в дію)… Але що легко пережити у юному віці, важко перенести, коли ти дорослий. То ж чи врахує Україна помилки минулого, чи є в неї прагнення справді стати частиною великої Європи, не тільки географічно, але найбільше в усвідомленні того, що це не вирішується лише ратифікованими угодами, а щоденною важкою працею кожного громадянина. Радше це нам доводилося відповідати десь подумки на такі справедливі запитання до нас професора з Латвії.
Адже ми мали з Латвією (як і зрештою Балтійських країн) спільний історичний досвід (і Російської імперії, і СРСР). Сьогодні Латвія є членом Євросоюзу та НАТО (2004), з січня 2014 р. вступила до Єврозони, а наступного року ця невеличка країна з населенням трохи більше двох мільйонів буде головувати у Європарламенті. Звісно, що важко даються усі ці перетворення, для країни яка більш ніж півстоліття жила в умовах радянської планової економіки, тут і пережита криза 2009 р. і високий рівень безробіття та бідності. Однак, латиші важкою працею і вмінням долати труднощі без нарікань, зорієнтували свою економіку на логістику, банківське обслуговування, туризм, харчову та автомобільну промисловість. І сьогодні показники ВВП за паритетом купівельної спроможності за 2013 р. складають 44,391 мільярда доларів США (близько 22 150 доларів США на душу населення), тоді як для України показники ВВП за ПКС складають 338,334 мільярда доларів США (близько 7 373 доларів США на душу населення). Адже, ВВП на душу населення являється одним з найбільш точних способів оцінки економічного розвитку держави. Висновки напрошуються самі.
Тож не має великих чи малих народів, є тільки прагнення одних бути тими чи іншими, і маленькі народи з впевненістю займуть місце великих, якщо великі не матимуть політичної волі та прагнення бути справді великими.
