Горять вечірнії вогні, й серце гарячеє палає, надія наша не згасає!
Вечір. Делегацією від Київського князівства шикуємося в колону творчо-красивих, усміхнено-відкритих і натхненно-креативних людей. Ця мить. Лише мить. Розділяла нас від того буденного життя до моменту, коли запалають вогні в кожного у руках. Місто оповито магією дійства. Смеркалося. Людей усе більшало. Зрештою, як і нашого запального духу. «Слава Україні!», - звучало стійко, мужньо, гордо.
А потім оченята. Так, пам’ятаються оченята малих і великих. Тих, хто лише навчився ходити, і тих, хто на старості літ сперся на куштур. Усі вони чекали погляду. Нашого погляду з колони, помаху рукою й усмішки. Їхня молодість ніби знову ставала дійсністю.
Так дзвінко звучали голосочки: «Ооо, Україна!». Впізнавано. На слуху. Дитинно-радісно, у дорослих із вдячністю погляд опускався донизу.
«Хвилями, хвилями, як течія». Мабуть, саме так змінювалися наші емоції. Від захвату до сліз, від міцного духу до чуйності моменту. Хода завершилася згаслими вогнями, але не нашими, наші все жевріють. У світі знають: «Слава! Слава Україні!».
